Ukraїner
Дмитро Шибанов працював кухарем у ресторані в Іспанії. Дмитро почав вчити іспанську мову, поступово влився у місцеву спільноту, працював за контрактом і став резидентом Іспанії. Коли минуло чотири роки, чоловік планував відпрацювати кухарем свій термін за контрактом і приїхати в Україну, але все відтягував поїздку. Допоки в один момент, коли відпочивав із друзями з різних країн світу, він дізнався з соцмереж про початок повномасштабної війни Росії проти України:
— У цій компанії було декілька українців, які також почали читати ці новини. Ніхто не зміг уявити, що це правда відбувається, і був такий шок, дуже сильний. […] Я не знав, що буде з моїм життям, тобто всі моменти життя пройшли буквально за хвилину.
Приблизно тиждень Дмитро не міг звʼязатися ні з батьками, ні з братом, ні зі знайомими, які жили в Чернігові. На початку повномасштабної війни місто 37 днів було у блокаді. До початку квітня 2022-го Чернігів потерпав від щоденних обстрілів російськими військами і мало не потрапив під окупацію.
Дмитро згадує, як 24 лютого 2022 року ходив вулицями Мадрида і не міг ні з ким розмовляти. Йшов поблизу закладів, де відпочивали люди, і бачив, що в кожному ресторані по телевізору показували пряму трансляцію з Києва:
— Я в кожен бар, ресторан заходив, дивився на цей екран і не міг повірити, що це дійсно відбувається. Це наче сон, дуже страшний сон. Я два–три дні зовсім не міг ні спати, ні їсти. Я планував собі: от зараз їду [в Україну]. Що я буду робити? На це питання у мене не було відповіді, але я зрозумів, що треба щось робити. Я не можу залишитись тут і продовжувати життя, як нічого не бувало.
У Мадриді Дмитро мав хорошу зарплатню і контракт ще на пʼять місяців, розірвання якого мало би небажані наслідки і для нього, і для роботодавця. Обміркувавши все і порадившись з рідними та своїм керівником, вирішив допрацювати контракт і після цього повернутися в Україну:
— Я хотів відразу повертатися. Ночами не спав, думав кожен день: «Все, купую білети». А потім думаю: «Не гарячкуй, не гарячкуй». Я зрозумів, що моя думка не змінюється. Я обовʼязково повернусь.
Наступного ж дня після завершення контракту Дмитро взяв квитки і вирушив в Україну:
— Я навіть не знав, чи сміятись, чи плакати. Повернення в Україну було дуже цінним кроком у моєму житті.
До повномасштабної війни Дмитро уявляв, як приїде в Україну, зустрінеться з рідними та друзями, а через деякий час повернеться в Іспанію. Але в час війни поїздка додому була складним рішенням, адже чоловік розумів, що не скоро повернеться в Мадрид. Дмитро пригадує свій приїзд в Україну:
— Я приїхав у Львів. Як вийшов з автобуса — пролунала перша сирена. Емоційно страшно стало, чесно. От просто сам цей звук сирени — це дуже неприємний звук, коли я вперше його почув.
Після того як почалася повномасштабна війна, Дмитро зрозумів, що долучиться до лав ЗСУ. Вирішив: готовий робити будь-що, аби бути корисним у війську. Спершу він обирав підрозділи та радився з друзями-військовими. Дмитрів знайомий запропонував йому долучитися до Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Тоді Дмитро пройшов навчання і брав участь у бойових діях у ролі мінометника.
Через деякий час, коли процес Дмитрового оформлення в ГУР майже дійшов до кінця, виникла затримка на три місяці, повʼязана з бюрократичними нюансами. У цей же час йому написали знайомі-колумбійці, які воюють за Україну. Вони запропонували долучитись до Інтернаціонального легіону, де Дмитро зміг би використовувати знання іспанської мови. Тож чоловік усе пояснив знайомим, які допомагали йому потрапити в ГУР, і відмовився від першочергового плану. Його намір підтримали — так Дмитро став командиром відділення штурмового батальйону в 3 Інтернаціональному легіоні.
Побратими Дмитра переважно родом із Латинської Америки, також є іспанці, які приїхали воювати в Україні. Разом вони проводять розвідку та беруть участь в штурмових завданнях. Часом, розповідає Дмитро, він встигав готувати їжу своїм побратимам:
— Зараз у мене така посада, що немає багато вільного часу. Тому коли є можливість, готую українську їжу, смачну. Але я звик трошки до колумбійської їжі. Вона мені подобається. Вони також вміють добре готувати.
Дмитро розповідає, що йому подобається говорити з іноземцями про їхню мотивацію стати на захист України. Так він краще розуміє своїх побратимів:
— У кожного в голові є своє ставлення до цього всього. Хтось дійсно підтримує і хоче, щоб Україна була незалежною. Хтось шукає якісь емоції, тому що є молодики, які приїздять сюди за емоціями.
На думку Дмитра, люди з цивільних професій здатні переорієнтовуватися на військові спеціальності настільки швидко, наскільки сильно вони вмотивовані:
— Кожен українець повинен вирішити для себе: або він не бере участі і забуває зовсім, що таке Україна, або він хоч якось та бере участь. І якщо у нього є мотивація, то він швидко вчиться.
Чоловік каже, що поки він служить, багато разів змінював думку, чим займатиметься після війни. Але так і не сформував чіткий план дій, бо не знає, скільки ще триватиме збройний конфлікт. Дмитро говорить, що наразі єдиний шлях до бажаного майбутнього для українців — здолати ворога:
— Україна переможе, тому що ми — українці, ми — нація, ми — сильні. І я вважаю, цього достатньо, щоб перемогти. Тому що в нас немає іншого вибору. Ми повинні це зробити і ми це зробимо.
Дмитро Шибанов загинув на Донеччині 30 березня 2024 року, через 6 днів після запису цієї розмови. Він мріяв, щоб Україна закріпила свої кордони такими, як вони були 1991-го, і стала сильною державою:
— Україна — мій дім. І тому я тут. І я буду робити все можливе, що є в моїх силах, щоб відновити кордони і у нас була процвітаюча країна, якої ми достойні.
