– Сергію, а можна з вами сфотографуватися?
У Гельсінкі, коли йдеш вулицею, зазвичай не чекаєш таких запитів. Тим паче – від юнака, який після фото раптом питає:
– А що ви тут робите?
– А ви? – відповідаю майже автоматично.
– Вчуся, мама працює… – відповідає і, ніби цього недостатньо, швидко додає:
– А тато воює!
Це «а тато воює» — ніби виправдання. Звучить гордо, але з ноткою сорому, з потребою пояснити, що він тут з мамою не просто так. Що вони – не втекли, а намагаються вижити. І, можливо, навіть бути корисними.
І тут мене раптом пробиває не на співчуття, а на обурення. Не до хлопця – до системи. Його відчуття провини – це симптом. А діагноз звучить так: повна відсутність державної політики щодо мільйонів українців, які зараз за межами країни.
Тільки у Фінляндії 60-70 тисяч наших. У Данії – десятки тисяч. У Британії – понад 300 тисяч. Але чи бачить держава цих людей як свою спільноту? Чи працює з ними? Чи пов’язує їхню долю з майбутнім України?
Ми були у цих трьох країнах з адвокаційними візитами та у справах фонду. Зустрічі з політиками, активістами, журналістами, бізнесом. Але зараз не про це. Було багато зустрічей з нашими. Громади в Лондоні, Копенгагені, Гельсінкі. Студенти. ГО.
І скрізь одне й те саме питання: “А що нам робити?”
Так, є низові ініціативи, які обʼєднують наших закордоном. Є хори, українські класи, волонтерські структури. Є ентузіазм.
Але немає системи. Є Міністерство, але немає політики.
У Британії жодної повноцінної української школи, яку би лобіювала держава. Натомість — стаття у The Telegraph: британські школи спонукають українських дітей складати іспити з російської мови – «бо вона схожа».
Хто має це змінити? Громадський активіст, який приїхав на три дні і самотужки проводить зустрічі в діаспорах? Чи держава? Яка скорочує консульські послуги для чоловіків за кордоном. Наче хоче покарати, а не повернути.
Але ці люди – не баласт. Це ж наші люди! Якщо ми втратимо їх – нам доведеться шукати мільйони інших. І хтозна, хто саме захоче зайняти їхнє місце.
Я часто питаю у молодих українців, які виїхали туди на навчання:
– Де ви потрібні після закінчення університету більше: тут, де ви один чи одна з багатьох, чи вдома, де кожного з вас чекатимуть для відбудови?
Але щоб вони повернулись, ми маємо не тільки просити , але й будувати зв’язок. Культурний, економічний, державний. Маємо бути тією країною, в яку хочеться повернутись.
Йду вулицею Гельсінкі. Попереду троє дівчат. І раптом – співають гімн України. Сам і не вигадаєш такого. Підходжу, підхоплюю. Доспівуємо разом.
Тепер вже вдома в Києві думаю про те, що дуже хочу, щоб держава зробила все, аби ці троє дівчат повернулися додому і співали гімн тут. Як і мільйони інших українців.
