Дмитро Моцик (прізвище та ім’я на прохання героя змінено), 39 років, виїздив із Київської області. Народився у Горлівці на Донеччині. З березня 2023 року живе у Швейцарії.
Те, як повномасштабне вторгнення розкидало всю родину у перший тиждень, — ще той серіал. Дружина із донькою за тиждень до 24-го поїхали у справах в Одесу, син зі своєю мамою — до Єгипту, мої батьки після окупації Горлівки у 2014 році все там залишили й переїхали у село між Ізюмом і Святогірськом.
Коли все це почалось, ми не мали ні плану, ні заощаджень. Але за першої можливості дружина із донькою виїхали за кордон — два тижні прожили у незнайомих людей в Румунії, потім в Австрії, яка їм не сподобалась, і нарешті дісталися Швейцарії. Я приїхав в Одесу, бо теща-інвалід потребувала догляду. Тут допомагав переселенцям, військовим і віддалено працював на київську компанію.
Коли у квітні повернувся в орендовану квартиру на Київщині, біля під’їзду стояла тільки моя машина, а у будинку світилось лише декілька вікон. Дуже контрастувало з Одесою, де на той час не так сильно відчувалась війна, були відчинені магазини, кав’ярні. Згодом умовив батьків виїхати, вже наступного дня в селі почались обстріли.
Два місяці не міг привести їх до тями, бо вдруге все спочатку — залишили пасіку, власноруч висаджений сад, курник, город, те, завдяки чому самі себе забезпечували. Нині батьки мешкають на Полтавщині, і знову все з нуля… Жити на заході країни не захотіли — прагнули бути ближче до рідних місць.
Виїзд людей дев’ять років тому і минулого року — різні історії. Тоді жодні фонди з гуманітаркою не допомагали, могли переселенцям тільки машину подряпати, дзеркала відбити, гидоту написати чи квартиру не здати. Але й у 2022-му без історій не обійшлось. Пригадую, прийшли з мамою на ринок, вона від чогось «чокнула», і продавець одразу прокоментував: «О, чокає вона! Лугандони понаприїхали».
До грудня 2022-го взагалі не планував виїзд. Але згодом почав дивитись на ситуацію реально — війна завтра не завершиться, бізнес дружини довелось закрити, відстань на стосунки не діє позитивно. Крім того, змінилося керівництво й стало вимагати перебування в офісі.
Щоразу мене зупиняли на блокпості і хвилин двадцять, враховуючи мою горлівську прописку, тягнулось: «Дайте телефон. А хто у вас у Горлівці живе? А кого ви там знаєте?» Незважаючи на те, що на фото у паспорті я у вишиванці, а в рідному місті востаннє був у 2014 році.
Все це відбувалось не у надто приємній формі й дуже виснажувало. Крім того, розумів, що я — людина без дому. Мені що в Україні починати спочатку, що за кордоном. Обрав другий варіант.
Навесні цього року приїхав до Швейцарії. Використавши легальну можливість, на збір документів витратив три місяці. Це була моя перша подорож у Європу. Спочатку думав, що ненадовго — ось-ось все завершиться, влітку будемо у Криму. Потім зрозумів: досить чіплятись за минуле, час жити зараз. Так легше адаптуватись, знаходити нових знайомих, улюблені місця.
У мене була непогана англійська, а ось необхідна тут французька — нульова. Тому займався на курсах по чотири години щоденно. Зараз вже маю базовий рівень. Швейцарці дуже цінують, коли дізнаються, що це моя четверта мова. І ніколи своїм землякам у грубій формі не скажуть, що ти якийсь неповноцінний швейцарець, бо говориш французькою, а не німецькою. В Україні ж навпаки.
Я припускаю, що можу повернутися в Україну. Але для моєї сім’ї це не найкращий варіант, тільки якщо тут взагалі не складеться. Син із захватом відвідує школу, де цікава методика викладання, а праця вчителів добре оплачується.
До речі, його вчителька знає чотири іноземні мови. Імпонує, що ким би ти не працював, тебе поважатимуть. До мене тут взагалі краще ставлення, ніж у рідній країні. Оскільки багато подорожуємо Швейцарією, бачимо, як гарно всюди, куди б не приїхав. У нас же — від’їхав від Києва на 80 кілометрів, і спальні села без інфраструктури.
Кайфую від їхнього довгострокового планування, яке дисциплінує. Наприклад, через тиждень після завершення навчального року син мав же розклад на наступний, дати канікул. Якщо не попередив лікаря про скасування прийому вчасно, отримаєш штраф у 60 франків.
Є цікавий момент зі ставленням правих швейцарців до Росії. Війну не підтримують, але з росіянами працюють і, напевно, будуть працювати. В їхньому розумінні Росія пішла проти Штатів — імперії, що розносить по всьому світу війни та емігрантські кризи, які доводиться розгрібати європейським країнам.
До чого не можу звикнути? До огірків із оцтом і до того, що скрізь, навіть у кав’ярнях, від душі вишмаркують носа. Якщо серйозно, то є над чим працювати у сфері послуг. Нелегко знайти роботу — знаю історію дівчини, яка відправила більше ніж 600 резюме, перш ніж влаштувалась. А професор бізнес-школи розповідав мені, що навряд чи знайшов би щось, відправивши менше ніж 150 запитів.
Відверто кажучи, ми багато у чому Швейцарію випереджаємо. Нам просто потрібно, щоб закони працювали на всіх рівнях, іти власним шляхом, і все! Хоча розумію, що тієї могутності, яку мала Україна, буде важко досягнути у найближчі 10–15 років.
Чи ностальгую? Розумію, що все, за чим сумую, незмінним залишається тільки у моїй пам’яті. І що людина може прижитись скрізь. Це як наш сімейний виноград. У Горлівці його садив ще мій дідусь, потім батьки пересадили кущ у селі, звідки виїздили минулого року.
А наступної весни батько хоче повернутись туди, викопати виноград і посадити вже на своєму подвір’ї на Полтавщині. Сподіваюся, село до того часу розмінують. І виноград згодом вродить.
