У нових обставинах переселенки активно волонтерять, починають власну справу та випробовують свої сили у місцевому самоврядуванні.
В статті на Евакуація.CITY розглядаються процеси адаптування та налагодження стосунків між жінками-ВПО та громадами, які їх прийняли.
Які можливості є у жінок переселенок у нових громадах
Громади в умовно безпечних областях України почали приймати евакуйованих з перших днів великої війни. Подекуди приїзд новоприбулих створював навантаження на містечка, де кількість мешканців за лічені дні зростала у десятки разів, але частіше – об’єднував людей у спонтанній допомозі конкретній людині чи системному волонтерстві.
Втім, переселенці та переселенки, які рятуються від війни на новому місці, можуть стати для громади неабияким ресурсом і стимулювати її по-новому досліджувати свої потреби. У липні 2022 року громадська організація ініціювала масштабну кампанію “Адвокаційна підтримка внутрішньо переміщених жінок у західних областях України”. Головною метою проєкту було створити ініціативні групи жінок у громадах і виростити лідерок у різних ОТГ. Для цього переселенок, які через війну переїхали до Львівської, Тернопільської, Хмельницької та Рівненської областей, навчали:
- заявляти про свої потреби на новому місці;
- обговорювати свої ініціативи з владою;
- безконфліктно вирішувати труднощі;
- дбати про свій емоційний ресурс.
Виявилося, що більшість жінок думають про те, щоб залишитися на новому місці. Багато з них до переїзду були активними, мали бізнес, реалізовувалися у інший спосіб. Жінки готові ставати лідерками й у нових обставинах, але часто не знають, з чого почати.
Експертка Наталія Мякушко виділяє можливості, які можуть допомогти жінкам адаптуватися у нових обставинах:
Ради ВПО та активне лідерство у місцевому самоврядуванні. Жінки, які мають чи лише здобувають досвід в управлінні, можуть долучитися до Рад ВПО у своєму населеному пункті. Зараз у багатьох областях створюють дорадчі органи місцевої влади, які захищатимуть права переселенців та переселенок у громаді. Так, місцева влада ухвалюватиме рішення після консультацій з Радою ВПО враховуючи потреби евакуйованих, а переселенці та переселенки зможуть говорити про своє становище безпосередньо із посадовцями.
У травні минулого року Національне агентство з питань державної служби спростило процедуру вступу на державну службу у період дії воєнного стану. Тож тепер евакуйовані можуть працювати в органах місцевого самоврядування без конкурсного відбору.
Перекваліфікація. Часто Державні центри зайнятості пропонують переселенкам здобути нову професію або пройти курс підвищення кваліфікації. Для цього можна скористатися ваучером, який надає Служба. Водночас частина жінок продовжує працювати дистанційно, або знаходить роботу відповідно до кваліфікації самостійно.
Діяльність у громадських організаціях чи фондах. Багатьо жінок, які брали участь у тренінгах, зацікавились громадською активністю та участю у житті свого містечка. У деяких громадах вдалося активізувати фонди, які вже існують, але досі не були діяльними, або створити нові спільноти. Фінансування громадських проєктів відбувається за рахунок грантів та місцевої влади. Це дуже підтримує жінок, які готові діяти.
Соціальне підприємництво та волонтерство. У 2016 році для переселенців та переселенок громадська організація створила соціальне підприємство “Рукомисли”. Там можна було навчитися технікам хендмейду та різним ремеслам, а готові вироби – продати. Через пандемію майстерню довелося закрити, але ідея відповідального підприємництва може бути корисна для багатьох громад.
На жаль, подекуди жінки поки не розуміють, що можуть дати новій громаді, частина переселенок все ще потребують психологічної підтримки, а громадську активність сприймають як додаткове навантаження і у без того непростий час. Але з часом жінки заявляють про більшу готовність бути активними, ніж раніше, а проєкти, які вже збираються реалізувати переселенки, служитимуть на користь ОТГ й після повномасштабного вторгнення.
Офіс адаптації переселенок на Київщині та гуманітарні ініціативи на Тернопільщині: евакуйовані в органах місцевого самоврядування
Досвід допомагає реалізовувати проєкти у новій громаді
Евакуйовані потребують не лише базової гуманітарної допомоги на новому місці, а й розуміння та підтримки від влади та мешканців, каже Рита Бойко. До повномасштабної війни вона жила на Херсонщині: була директоркою школи та працювала в органах місцевої влади Асканії-Нової. Після того, як рідний регіон окупували, жінка з молодшим сином змушена була евакуюватися.
“Мій чоловік військовий, старший син проходив строкову службу, а я керувала школою, тож залишатися в місті було небезпечно. Ми не стали чекати, поки по нас прийдуть. За виїзд з рідного міста та дорогу до Дніпра довелося заплатити близько 24 тисяч гривень. Я дуже завдячую цим людям, які вивезли нас через близько 30 російських блокпостів, і готова була заплатити навіть більше“, – згадує Рита.
Спочатку родина виїхала до Кракова, але вже згодом Рита почала думати про повернення в Україну, щоб бути ближче до рідних. Завдяки давньому знайомству з головою Копичинецької громади на Тернопільщині знайшла роботу у гуманітарному штабі і нещодавно очолила Раду ВПО, яка діє у регіоні.
Багато проєктів, які тепер хочуть втілити мешканці ОТГ, Рита колись реалізовувала на Херсонщині. Відтак може підказати, як краще втілити ті чи ті ідеї. Завдяки порадам посадовиці місцевий ліцей виграв можливість взяти участь у молодіжному культурному обміні Україна – Литва.
Гуманітарний напрямок, над яким тепер працює Рита, охоплює безліч сфер, тож роботи на новому місці вдосталь: “Розумію, що жодна громада не досягала успіху лише завдяки школам та садочкам. Але завдяки роботі освітніх закладів, жінки та чоловіки мають вдосталь часу, щоб працювати, розвивати власну справу. А завдяки цьому громада може зміцнюватися“.
Здобуті в евакуації знання знадобляться після деокупації рідної Луганщини
Марина Ковальова лише здобуває управлінський досвід у самоврядуванні. У Білогородській громаді на Київщині вона створила громадську організацію “Офіс жіночої адаптації” та активно співпрацює із місцевим відділом соціального захисту населення.
Втратити дім їй довелося двічі: у 2014 році через війну жінка переїхала з Луганська до Сєверодонецька. Вдруге родина евакуювалася до Дніпра, а через три місяці переїхала на Київщину, де живе старша донька Ковальових.
На новому місці Марина спочатку влаштувалася на розподільчий склад однієї з торгових мереж і паралельно відвідувала форуми лідерства, курси із написання грантових проєктів та роботи у громаді. Хапалася за будь-яку можливість, пов’язану із активізмом, і навчалася майже цілодобово.
“Я розумію, як це – втратити дім і на новому місці будувати життя заново, відновлювати документи, шукати житло, роботу, школу, лікарню…Тож запропонувала свою допомогу керівництву громади і поки що працюю там як позаштатна інспекторка відділу соціального захисту“, – пояснює Марина.
Тепер у співдії із департаментами сільської територіальної громади вона планує:
- створювати курси перекваліфікації для жінок;
- організовувати клуби-знайомств для релокованих жінок-підприємиць;
- організувати безкоштовні лікарські огляди для переселенок у громаді;
- адвокатувати інші потреби жінок, які переїхали у регіон.
“На прикладі Білгородської громади я хочу навчитися, як діяти на державній службі, щоб згодом застосовувати цей досвід на рідній Луганщині. Вірю, що після деокупації у нас буде багато роботи і досвід інших регіонів України буде корисним як ніколи“, – ділиться Марина Ковальова.
Безпечне місце для ВПО та спільнота рідного міста у Львові: як переселенки об’єднують інших навколо себе
Гідно заробляти і працювати для своїх
Активність – це складова характеру і її складно утихомирити, з посмішкою розповідає Вікторія Бобринок. Зараз вона очолює прихисток “Безпечне місце” на Львівщині, а до 24 лютого працювала директоркою школи у тимчасово окупованому Токмаку на Запоріжжі.
Коли до міста зайшли російські військові, більшість вчителів, з якими працювала Вікторія, за її словами, стали колаборантами. Жінка важко сприйняла таку позицію колишніх колег, до останнього не вірила, що колектив “посипався”, вмовляла ще раз подумати про вибір. Але зрештою навчальний заклад перейшов “на простій”, будівлю для своїх потреб захопила окупаційна влада.
Під час виїзду з міста Вікторія вимушена була пройти російську фільтрацію та кілька разів змінити місце проживання, поки приїхала у Львів. Одразу пішла до місцевої школи, сподіваючись знайти роботу відповідно до кваліфікації. Але навесні вакансій у школі було обмаль і Вікторії запропонували хіба що підмінити секретарку, у якої незабаром мала початися декретна відпустка.
“Я знала роботу, бо сама писала накази, адаптуватися було легко. От тільки, на жаль, оплата праці не відповідає витратам великого міста. Я пропрацювала до наступної осені і зрозуміла, що треба допомагати своїм. Почала звертатися до громадських організацій і знайшла “Альянс громадського здоров’я”, де думали про ідею шелтеру для евакуйованих. Мій запит зрезонував благодійникам і ми почали співпрацю“, – пояснює Вікторія Бобринок.
Додає, робота у “Безпечному місці” дозволяє і гідно заробляти на життя, і допомагати своїм. За час існування шелтеру вдалося прийняти кілька сотень евакуйованих. Команду створили з переселенців, які самі переїхали до Львова через повномасштабну війну. Тож у прихистку знають потреби переселенців і відповідно до цього коригують перелік послуг, які можна там отримати.
Прихисток забезпечує людей у кризових потребах і водночас творить спільноту людей, які опинилися у схожих життєвих обставинах. Брак спілкування – одна з проблем, з якою зіштовхуються переселенки та переселенці на новому місці, пояснює Вікторія Бобринок.
“Багатьом хочеться розповісти про своє становище, cвої почуття, але не лише психологу. Хочеться спілкуватися з людиною, яка пережила схожі моменти, яка зможе провідчувати біль від втрати минулого життя, зрозуміти як це, коли немає зв’язку із рідними в окупації, коли в домі живуть російські військові і все знищено…“.
Щоб об’єднати токмачан, які через війну переїхали до Львова, Вікторія створила неформальну спільноту “Токмак у Львові” у соцмережах. Там не лише діляться можливостями, які доступні для ВПО у місті, а й організовують зустрічі, спільні походи у театр чи на екскурсію, інколи просто чаюють разом.
Однак лише на роботі у шелтері жінка не планує зупинятися. Зізнається, не може сидіти склавши руки, тому вже розробляє ідею простору для поранених військових та цивільних. Для цього планує заручитися підтримкою місцевої влади, благодійників та львівського центру протезування Unbroken.
Адаптовуватися у громаді допомагають спільні зустрічі та творчість
Ксенія Клейнос створила спільноту “Ми – Бердянськ”. Одне із основних завдань організації – об’єднати творчі воркшопи та психотерапію, аби допомогти переселенцям адаптуватися у нових обставинах.
“На заняття приходять переважно жінки. Ми робимо арт-роботи, працюємо здебільшого онлайн, щоб люди могли почуватися залученими, де б не були зараз. Ми створювали документальну театральну виставу у zoom, де кожна жінка могла поділитися своєю історією“, – пояснює Ксенія.
Крім того, у Львові вона відкрила кав’ярню “Дзендзик”, куди часто заходять евакуйовані. Почала свою справу завдяки програмі малих грантів від Дія.Бізнес. Отримати фінансування допоміг попередній досвід: на Приазов’ї Ксенія з 2016 року і до великої війни організовувала події у антикафе “Час є”. Будь-хто з бердянців міг прийти до простору з ідеєю фестивалю чи майстер-класу і отримати допомогу у підготовці, каже Ксенія. Завдяки цьому кафе отримало популярність і любов багатьох бердянців.
Починати бізнес у незнайомому місті було складно, подекуди на кілька днів міг охопити ступор, зізнається жінка. Але зрештою кав’ярня стала популярним місцем, зокрема серед переселенок. Тепер там зустрічаються колишні сусіди і давні друзі, знайомляться ті, хто виїхав з Бердянська ще до окупації і вже під час великої війни. Такі зв’язки допоможуть переселенцям і в подальшому, після деокупації України, переконана жінка. Не потрібно буде заново об’єднуватися, щоб відбудовувати зруйноване місто.
