У грудні 2023 року журналістки з Маріуполя Ганна Прокопенко та Вікторія Савіцька запустили подкаст “Море і заводи”. У ньому дівчата описують, як в місті Марії уживались шлакова гора і ресторани VIP-класу; чим їжа в Маріуполі була відмінною та особливою від усіх інших міст України; та чому між морем та фабриками – величезна кількість інших речей, про які варто послухати.
Вітерець на Піщанці
Щоб дістатись до Рибацького пляжу влітку, Аня знає – спершу треба вийти на Піщаний. Коли там тепленько, вітер вестиме за межі за межі міста сам. Ноги вгрузатимуть у пісок, повітря буде сухим і ласкавим.
До центрального пляжу треба йти через проспект Металургів. Вздовж вулиці у квітні-травні цвітуть каштани. Аня пам’ятає цвітіння так, ніби це було вчора.
Її Маріуполь пахне багатоскладово: шоколадом від кондитерської фабрики; сіллю від моря та чорним пилом від Азовсталі, помідорами з дідового городу і квітами.
“І ще рибним базаром. Хоча я його ненавиділа, бо звідти смерділо, але все одно – на центральному ринку так”, – згадує дівчина.
Маріупольські пекарні мали власний характер – запах випічки закликав людей з центру міста, та створював серйозну конкуренцію пляжним “пахлаві медооовій” та “кукурудзі солодкій”.
В університеті Вікторія мала корисну ранкову звичку – виходити на пробіжки о шостій, щоб встигнути до занять в університеті.
Віка бігала на шкільному стадіоні по сусідству. Поруч кашляла димом Азовсталь.
“Оцей запах, який вона розповсюджувала. Я не знаю, як передати це людям, які ніколи з таким не стикалася. Трохи нагадує запах пересмаженої картоплі”, – згадує журналістка.
Аня в сусідньому зум-віконечку скептично хитає головою.
“Віка, ти дуже лестиш Азовсталі, і дуже ображаєш смажену картоплю”, – сміється дівчина.
Лютий
Кінець зими 2022 року Віка застала в Одесі, до якої переїхала ще раніше. Дівчина згадує – влітку тут пахне трошки як в Маріуполі: морем, сіллю, солодким перцем і помідорами.
Але лютий пропах розпачем – росіяни почали роздирати місто Марії на частини.
Батьки дівчини померли у 2012 році, проте в місті все ще залишались друзі та знайомі. Віка гарячково моніторила чати в телеграмі та новини. Найгірше виглядала тиша – коли жодна звістка не проривала інформаційний вакуум, в який потрапило місто Марії. Новини почали просочуватись поступово, з першими людьми, які чудом змогли евакуюватись з міста.
Серед них була і Анна.
“Я виїхала в перші дні березня. Місто уже було в оточенні, але пощастило врятуватись. Коли я виїжджала, мені здавалося, що все дуже складно, жахливо. Але потім я дізнавалася історії своїх знайомих, які теж вибиралися з міста, і зрозуміла, що у мене все було ще дуже лайтово – по мені стріляли тільки кілька разів разів”, – спокійно говорить Аня.
На початку березня коридорів ще не існувало. Журналістка їхала на свій страхів і ризик, адже центр Маріуполя, де дівчина мешкала, уже здригався від авіабомб.
“Я вирішила, що якщо залишусь, то вижити буде мало шансів. Я їхала через Західну Околицю в бік Бердянська, який був до нас найближчим. Через брак пального не ризикувала рухатись далі, бо було абсолютно незрозуміло, де чиї війська і де мене можуть пропустити, а де вбити”, – розповідає Аня.
У Маріуполі на той момент вже кілька днів як не було жодних комунікацій. Ні світла, ні газу, ні зв’язку, ні електрики – місто повністю поринуло в інформаційний вакуум.
“Ходили чутки про те, що вже вся країна без світла. Коли я виїхала, буквально за кілька кілометрів від Маріуполя, мені почали проходити смски на Київстар – так зрозуміла, що така біда тільки в нас, а не у всій Україні. Мала змішані почуття: і радість, і заперечення, і нерозуміння”, – розповідає Аня.
У місті залишилась бабуся дівчини, Наталя Харакоз. Жінка мала 86 років, також була журналісткою та жила у центрі Маріуполя. Наталя відмовилась виїжджати з міста Марії.
Коли Аня евакуювалась, то побачила у соцмережах фото зруйнованого будинку бабусі. Пізніше сусіди сповістили дівчину, що будівля обвалилася і згоріла.
Жінка жила на сьомому поверсі. Через якийсь час Анна дізналась, що бабуся ховалася з іншими сусідами у підвалі сусіднього будинку – і там загинула.
“Єдине, що знаю, що вона померла не від поранення, а, ймовірно, від нестачі медикаментів. Сусіди поховали її у братській могилі на подвір’ї”, – розповіла Анна.
Згодом Наталю перепоховали. Журналістка нині спочиває на маріупольському цвинтарі.
Після смерті бабусі Анна опублікувала її книгу, “Новели Азовського узбережжя”.
“Це книга рукописів бабусі про море. Про те, що зараз болить, те, що вона дуже любила, тому що вона все життя прожила у Маріуполі”, – згадує дівчина.
Море і заводи
З 2021 року Вікторія характеризувала свій стан як “професійна депресія”. Віка ще з 2014 року працювала над матеріалами з фронту, і ще тоді кількість людського горя впливала на дівчину.
Коли все її рідне місто стало суцільним фронтом, стан загострився. Але влітку 2023 року з’явилась ідея зробити подкаст про живе місто, яким вона пам’ятала його все своє дитинство та студенство. З Анною Віка була знайома давно, і та підхопила ідею з ентузіазмом – обидві хотіли показати Маріуполь таким сучасним, прогресивним та цікавим, яким його пам’ятали.
“Ми хотіли розповісти не про не кількість зруйнованих будівель. Про людей, які жили в Маріуполі, і не просто ходили на завод і працювали, а ще й мали широке коло інтересів”, – розповідають дівчата.
У подкасті “Море і заводи” Віка та Аня говорять про неочікуваний Маріуполь – VIP-ресторани преміум-класу, розташовані біля “шлакової гори” (знакове місце Маріуполя, створений штучно пагорб з відходів металургійного виробництва); культурні проєкти та інновації, які місто Марії тільки встигло запустити на повну.
“У нас в подкасті п’ять випусків. Один про історію міста, другий про людей Маріуполя, третій – про культуру. Ще маємо випуск про їжу і останній – про море”, – розповідає Анна.
Дівчата говорять – сумна унікальність маріупольців в тому, що вони мають речі та спогади, яких ніде не зможуть ні знайти, ні повторити. Піти в гості до своїх рідних, які загинули. Завітати у будинки, яких вже не існує. Взяти квитки на виставу в Драматичний театр і отримати там задоволення.
Тільки маріупольці знають, як звучало їхнє місто. Для Ані це стукіт коліс залізниці, яка проходила прямо біля моря та істеричний крик чайок, голоси яких, на думку дівчини, не мають нічого спільного зі словом “романтично”.
Для Віки – також пташки, які злітались на її балкон. Для обох – голоси рідних. Деякі з них вони більше ніколи не зможуть почути.
“Коли ми розпитували у знайомих, що вони думають про Маріуполь, нам відповідали – це місто сміливих людей. Тому наші подкасти не про трагедію, а про згадку усього хорошого, що було. І це хороше ми хотіли зберегти і проговорити – і мабуть в першу чергу для себе. І з надією на майбутнє”, – розповідає Анна.
